Податківці не вправі встановлювати нікчемність правочинів у стосунках між платниками податків виходячи з наступного...

Суть Акту зводиться до безпідставного віднесення платником податків до валових витрат та податкового кредиту по ПДВ у податковому обліку підприємства на підставі нікчемних правочинів, нікчемність яких, з перевищенням повноважень, визначена міркуваннями «перевіряючих» шляхом застосування непередбачених законодавством та неналежних для доказування доказів з особливою їх оцінкою та наданням переваги над належними для доказування доказами вчинених господарських операцій.

Відповідно до ст. 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Посилаючись на «нікчемність правочинів», «перевіряючі» в жодному випадку не зазначають порушень публічного порядку та в чому вони проявляються.

Відповідно до ч.1 ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

 

За змістом статті 228 ЦК України правочин, що порушує публічний порядок, є нікчемним.

Як визначено частиною 2 статті 215 того ж Кодексу, визнання судом нікчемного правочину недійсним не вимагається.

Відповідно до частини 1 статті 216 зазначеного Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Однак, платник податків із постачальниками товарів (робіт, послуг) перебуває не в цивільних, а виключно в господарських стосунках, що має важливе значення, зокрема щодо питання визнання окремого зобов’язання чи договору в цілому недійсним.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються Господарським Кодексом  України (ч. 2 ст. 4 Господарського кодексу України) (далі - ГК України).

Відповідно до ч.1 ст. 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін... (ч. 1 ст. 208 ГК України) наступають відповідні санкції.

Тобто, якщо мова йде про господарські відносини - відносини що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ч. 1 ст. 1 ГК України), положення Цивільного кодексу України наряду з положеннями Господарського кодексу України співвідносяться як "загальна" та "спеціальна" норми, де норми ЦК України - загальні норми, а норми ГК України - спеціальні норми (в господарських відносинах).

Аналіз вказаних норм дає підстави стверджувати, що "спеціальним" законодавством (норми ГК України) не передбачено можливості презюмування недійсності господарського зобов’язання, а лише вказано на можливість визнання такого зобов’язання недійсним у судовому порядку на вимогу, в т.ч. відповідного органу державної влади (ч. 1 ст. 207 ГК України), а наслідки такої недійсності настають лише за наявності наміру в обох сторін вчинити правочин з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Також, звертаю особливу увагу, що платнику податків невідомі зазначені в Акті обставини, за яких  постачальники товарів не звітували чи звітували до ДПІ за своїм місцезнаходженням з помилками при формуванні податкових декларацій, - тому не може перевіряти, підтверджувати чи спростовувати таку інформацію по причині абсолютної відсутності доступу до неї, а незаконне збирання та використання подібної інформації переслідується за законом. Єдине, що може стверджувати платник податків, що на момент вчинення господарських операцій з постачальниками товарів не володів інформацією про скасування державної реєстрації чи свідоцтва платника ПДВ щодо таких постачальників, а договори не визнавались недійсними в судовому порядку тому і підстав для коригування податкового обліку не було і на сьогоднішній день немає.

Отже, незважаючи на наявність всіх необхідних підтверджуючих документів як то договори, видаткові накладні, податкові накладні, платіжні документи та інші (належні для доказування докази відповідно до ст. 44 Податкового кодексу України) «перевіряючі» підтверджують факт отримання та оплати товарів (робіт, послуг), однак перевищуючи свої повноваження підставою порушень податкового законодавства зазначають визначену ними нікчемність господарських договорів укладених платником податків з постачальниками товарів (робіт, послуг).

Роман Трускавецький

Василь Шеретько